Так вважає Василь Маринкевич, який першим очолив департамент соціальної політики Черкаської міської ради з дня його створення – у жовтні 2011 року.

«Саме тоді після реорганізації об’єднали 3 управління: соціального захисту Соснівського і Придніпровського районів Черкас і управління соціальної сфери  департаменту охорони здоров’я, – згадує Василь Петрович. – Пропозиція тодішнього міського голови очолити новий департамент соціальної політики була для мене несподіваною. Але вирішив спробувати.

Працюючи секретарем міської ради, я добре знав багатьох керівників соціального захисту, їхню фаховість і професіоналізм. Тож на новій посаді  насамперед довірився їхньому досвіду. Я ж здійснював загальне керівництво, по-сучасному кажучи, був менеджером.

Найприємнішим фактором нової роботи для мене був сам колектив. Толерантні, ввічливі працівники департаменту завжди уміли «тримати марку», попри щоденний шалений наплив відвідувачів, опрацювання маси документів, постійних змін у законодавстві. Мені було легко, я був спокійний, знав, що в будь-якому підрозділі – порядок.

Тоді ж, 2011-го року, через брак державного фінансування вимагали скоротити штат міськвиконкому мінімум на 10%, у тому числі й  нашого департаменту. Але я бачив, який величезний обсяг роботи виконують працівники соціального захисту, і скільки громадян потребують нашої допомоги. Адже кожен третій житель Черкас(!) має ту чи іншу пільгу, а  соціальні питання – це обличчя міської влади. Тому категорично відстоював збереження всіх 170-ти працівників.

І все ж у липні 2012-го я добровільно пішов з посади. Перша причина – хронічна відсутність належного державного фінансування важливих соціальних програм. Друга – особиста, але пов’язана з першою: я відчував себе винним, що не можу допомогти людям, які зверталися у департамент. І таких було багато.

Досі пам’ятаю стареньке подружжя. Вони щодня приходили до мого кабінету простити допомоги. Мої пояснення про фінансові проблеми держави їх не хвилювали. «У нас немає за що хліба купити!», - казали у відповідь. Аби вони нарешті пішли, я виймав з кишені власні гроші і давав їм… Так само часто згадую одну маму і її дитину з діагнозом ДЦП…

У департаменті соціальної політики працювати дуже складно психологічно. Тому я попросив міського голову про звільнення. Мені було не соромно за свою роботу, бо за перший рік ми зуміли запустити механізм роботи нового департаменту, я знав, що далі все буде добре.

Завжди добрим словом згадую своїх колег, з якими працював. Валентину Литвинович, яку хотів бачити очільницею департаменту після себе, Наталю Михайленко, Марину Макарову, яка вела величезну частину роботи за міською програмою «Турбота», Володимира Коцюрубу, тодішнього головного бухгалтера Валерію Григор’єву, Олену Фурсу, кадровиків Тетяну Каурову і Людмилу Армашенко і багатьох інших.

Приємно, що більшість з них досі працюють, розвивається і вдосконалюється структура департаменту, сучаснішою стає система надання соціальних послуг. Дякувати депутатському корпусу і Анатолію Бондаренку, який розуміє важливість соціальної сфери. Бо за рівнем соціальної підтримки судять про керівництво держави чи регіону вцілому».